У Віснику московської школи політичних досліджень «Загальний зошит», №1, 2021 року опублікована книга Олени Лук’янової та Іллі Шаблінського «Авторитаризм та демократія». Об’єктом уваги авторів стали найважливіші риси авторитарних політичних режимів та особливості їхнього функціонування.
На думку авторів, нинішній персоналістський авторитарний режим у Росії не унікальний. Він має безліч рис і закономірностей, подібних з авторитарними режимами XX століття найрізноманітніших регіонів світу.
Від латиноамериканських (Чилі, Бразилія, Аргентина, Мексика), азіатських (Індонезія, Філіппіни, В’єтнам та ін.) до європейських (режими у Греції, Іспанії, Португалії до 1970-х). Тому розгляд російського пострадянського авторитаризму в широкому глобальному контексті допоможе не тільки краще зрозуміти його природу, але й спробувати спрогнозувати розвиток подій.
Прийняття «пострадянських» конституцій країнами – колишніми складовими СРСР, було зумовлене необхідністю символічного розриву з радянським минулим. Крах тоталітарної «імперії-донора» дала поштовх для легітимізації створених країн, як держав демократичних, спрямованих на захист прав та свобод власного народу. Але для більшості країн, «вихідців» з СРСР, така спрямованість лише маскувала справжню сутність нової влади, яка в короткий за історичними мірками термін скотилася до авторитаризму.
Пострадянський авторитаризм можливий лише в поєднанні імітації демократії та проявів диктатури, «зависнувши» між ними і не рухаючись ні в одну із цих сторін. Необхідність імітації демократії пов’язана із намаганням утримання влади за відсутності інших основ легітимності. Влада сучасної Росії, не маючи під собою ні революційного ні харизматичного підґрунтя, перетворилася на кланово-бюрократичний популістський авторитарний режим, нездатний забезпечити економічне зростання та добробут населення.
Широке застосування насильства, «декоративність» виборів, псевдобагатопартійність, «кишенькове» правосуддя поки що створюють такий необхідний владі психологічний і легітимуючий ефект, хоча й не можуть вже в повному обсязі «дурити голову» прогресивно налаштованій частині російського суспільства. На думку авторів книги пошук балансу між традиційними репресіями та необхідними в умовах сучасності демократичними практиками (нехай імітаційними, але все одно потенційно небезпечними) — основа внутрішньої політики авторитарних режимів та водночас їхня головна слабкість.
Головна умова збереження стабільності авторитарного режиму Російської Федерації – формування переконання у населення країни неможливості зміни лідера.
Спираючись на силові структури Кремль практично «виполов» внутрішнє політичне поле від проявів будь-якої конкуренції, усунувши всіх можливих суперників та створивши уяву «безальтернативності» кремлівського керманича. Обмеження свобод та незмінність лідера подаються як необхідна умова для вживання непопулярних, але необхідних заходів.
Пропагандистський апарат Кремля у будь який спосіб намагається посилити давно втрачену харизматичність Путіна. Завдяки цьому Путін поки що зберігає доволі високу популярність.
Майже завжди авторитарні режими декларують завдання економічної модернізації та соціального прогресу, однак у більшості випадків зазнають невдач в економіці та соціальній сфері. Пандемія значно прискорила падіння і без того слабкої економіки Росії, усі досягнення якої, в першу чергу, є у своїй більшості пропагандистськими лозунгами та «казками» авторитарної влади. Скільки б не казав патріарх Кирил про те, що «ця пандемія – це «промисел Божий», який дозволяє Росії уникнути помилкових цінностей споживацького суспільства, яке створено на Заході», незадовільний стан економіки який призвів до зростання соціальної напруги, суттєво зменшив вотум довіри населення Росії до сучасного Кремля.
З іншого боку, стагнація економіки не дає змоги народження нового середнього класу, який згодом би висунув вимоги демократизації російського суспільства та сприяв би відходу діючого режиму в історичне минуле.
Похилий вік Путіна дає певні надії росіянам на близьку зміну глави режиму. Але в умовах кланово-бюрократичного популістського авторитарного режиму наступником, обраним групою, часто стає або найвпливовіший соратник «вождя», або його близький родич (наприклад, син як Ільхам Алієв в Азербайджані). Нажаль, зміна верхівки владної піраміди не обов’язково веде до змін характеру режиму.
Проте, незважаючи ні на критичний стан країни ні на похилий вік керманича сучасний російський авторитаризм, хоч і відчуває складнощі, продовжує досить твердо «стояти на ногах». Як вважають автори книги, «В.Путін зберігає високу популярність». «Режиму вдається протягом життя вже цілого покоління знаходити нові способи своєї легітимації (Крим, Україна, переозброєння армії, протистояння із Заходом та ін.). А нове покоління, нехай і більш критично налаштоване, одночасно набуває звичок життя в невільній країні – як їхні батьки та діди». Нажаль, саме до такого сумного висновку прийшли автори книги «Авторитаризм та демократія».
Час покаже…
Автор: Юрій Федоренко.